…Вже лелека не в’є там гніздечко,
Не лунає там пісня і сміх,
Наче сироти, стали містечка
Без людей нерозумних своїх…

Минають дні, місяці, роки з пам’ятної квітневої ночі 26 квітня 1986 року, ночі, коли сталася страшна Чорнобильська подія.

У ніч з 25 на 26 квітня 1986 року сталася найбільша техногенна катастрофа ХХ сторіччя — аварія на четвертому енергоблоці Чорнобильської атомної електростанції (ЧАЕС), розташованої у м. Прип’ять Київської області.

Масштаби цієї події набули характеру велетенської екологічної катастрофи, що зачепила життя десятків мільйонів людей в Україні та в сусідніх країнах. Причиною аварії стали використання застарілого (недосконалого) типу реактора, порушення технологічної дисципліни, допущення помилок під час проведення технологічного експерименту, домінування при прийнятті рішень політичних факторів над економічними, екологічними, моральними, ігнорування союзним центром прав та інтересів Української РСР.
Збитки від катастрофи не піддаються обліку, бо неможливо оцінити шкоду, завдану здоров’ю людей, втрати від радіоактивного забруднення довкілля, орних земель, джерел водопостачання, рідних домівок. Радіацією забруднено понад 54 тис. кв. км території, постраждало понад 3,4 млн людей, з яких 1,5 млн — діти. Смертоносна пляма накрила понад 1000 українських міст і сіл, а на карті України з’явилась 30-кілометрова «зона відчуження».
В міру з’ясування масштабів та наслідків аварії, трагедія почала усвідомлюватися людством як планетарна катастрофа. Уряд України достроково припинив роботу ЧАЕС. Над зруйнованим четвертим енергоблоком була споруджена захисна залізобетонна споруда — об’єкт «Укриття», який ще називають саркофагом. Але комплекс науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт показав, що він не є екологічно безпечною системою, тому сьогодні необхідність будівництва надійного об’єкту «Укриття-2» — першочергове завдання для керівництва країни. І це, на жаль, не єдина проблема: утилізація радіоактивних відходів та відпрацьованого палива, реабілітація забруднених земель, розчищення меліоративних каналів, питання соціального захисту «чорнобильців», створення інформаційно-аналітичної системи потенційно-небезпечних об’єктів у зоні відчуження тощо…
Слово «Чорнобиль» перетворилось на зрозумілий для всіх образ-символ, що ілюструє глибину кризи в тій чи іншій сфері: «духовний Чорнобиль», «інформаційний Чорнобиль», «економічний Чорнобиль»… А лише 27 років тому все було інакше…Чорнобиль — невеличке українське містечко, яких сотні в Україні. Весною воно потопало у свіжій зелені, вишневому та яблуневому цвіті. Влітку тут полюбляли відпочивати родинами. Їхали сюди відусюди, щоб набратися здоров’я, подихати цілющим повітрям. Здавалося, що красу цього куточка українського Полісся ніщо й ніколи не затьмарить…

…Страшні наслідки Чорнобильської трагедії: смерті, хвороби, безлюдна пустеля навколо станції. 26 квітня — День національної жалоби. Про те, що сталось, не можна забувати. Лише пам’ять і вдячність тих, хто живе на обпаленій радіацією землі, може бути хоч якоюсь винагородою тим, хто поклав на цей «атомний вівтар» своє здоров’я та життя. Пам’ять — це данина живих усім, хто загинув, рятуючи інших. Нехай ніколи не замовкають дзвони людської пам’яті, що не даватимуть забути про трагедію.

В календарі знаменних та пам’ятних дат України існує день 14 грудня — День вшанування учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській атомній електростанції. Саме в цей день — 14 грудня 1986 року — через 7 місяців після трагедії було офіційно повідомлено про завершення будівництва вищеназваного об’єкту «Укриття» над зруйнованим у результаті вибуху четвертим енергоблоком ЧАЕС. Це була перша перемога над наслідками жахливої аварії. «З метою гідного відзначення мужності, самовідданості і високого професіоналізму учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС та на підтримку ініціативи громадських організацій і Міністерства праці та соціальної політики України постановляю: Установити в Україні День вшанування учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, який відзначати щорічно 14 грудня, у день закінчення будівництва саркофага над зруйнованим четвертим енергоблоком Чорнобильської АЕС», — говориться в Указі Президента України «Про День вшанування учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС» № 945/2006 від 10 листопада 2006 року. І хоча сьогодні — через 26 років після «чорного квітня» — не всі соціальні проблеми ліквідаторів-чорнобильців, нажаль, вирішені, самі ліквідатори називають 14 грудня своїм святом. День 14 грудня відзначається на державному рівні. Силові структури України виділяють почесний караул, представники влади покладають квіти до пам’ятників, які нагадують усьому світові про ту страшну аварію й десятки тисяч загиблих ліквідаторів.
«Багато з тих, хто прийняв на себе перший удар ядерної стихії, на жаль, уже пішли у безсмертя, залишивши смуток та біль у наших серцях. Вічна і світла їм пам’ять. Висловлюю глибоку повагу фахівцям, які нині виконують відповідальні завдання з мінімізації тяжких наслідків найбільшої у світі техногенної катастрофи. Щиро дякую цим людям за їхню нелегку працю». (Зі звернення Президента України з нагоди Дня вшанування учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС.)

Уже давно вiддзвенiли чорнобильськi дзвони, а ми все ще пам’ятаємо тих, хто пiшов у вогонь:

Рахунок буде 904.
Всiх поiменно у незабуття.
I буде суд, який поверне вiру,
Та не поверне молодi життя.
Хто квiтень наш отак пiдступно зрадив,
Що стiльки горя, аж рида весна?
I хто тепер такiй бiдi зарадить?!
Щоб жив Днiпро i щоб жила Десна.

Не винен я, що все це сталось,
Що розкололась неба твердь,
Що в золотом покриту галузь
Ми атомну впустили смерть!
Д. Павличко

Про те, що сталось, не можна забувати. Лише пам’ять і вдячність тих, хто живе на обпаленій радіацією землі, може бути хоч якоюсь винагородою тим, хто поклав на цей «атомний вівтар» своє здоров’я та життя.

Пам’ять – це данина живих усім, хто загинув, рятуючи інших.

Нехай ніколи не замовкають дзвони людської пам’яті, що не даватимуть забути про трагедію.

26 квітня 1986 року, коли всі спали безтурботним сном, над четвертим реактором Чорнобильської АЕС вночі о 1 год. 23 хв. 40 сек. велетенське полум’я несподівано розірвало нічну пітьму.
Людству вiдомi прізвища всiх героїв-пожежникiв, якi першими стали до бою з непокiрним реактором. Багато книг написано про героїв-ліквідаторів тієї страшної біди, але книга журналістки Галини Ковтун “Я писатиму тобі щодня…” особлива. Особлива вона тому, що присвячена Володимиру Правику, який був начальником караулу і першим кинувся назустріч біді.
“Я писатиму тобі щодня” – це 800 листiв, якi Володя вiдiслав своїй Надiї за 4 роки i 4 мiсяцi їхнього кохання. Ось один iз них: “Живу я добре. Поселили нас у клiнiцi для огляду. Тут усi, хто був тодi там. Так що менi весело, адже весь караул тут при менi. Ходимо, гуляємо, милуємося вечірньою Москвою. Одне погано, що милуватися доводиться через вiкно. I це триватиме, мабуть, мiсяцiв пiвтора-два. На жаль, тут такi закони: доки все не обстежать, не випишуть. Надiйко, живи у батькiв у Городищi. Я приїду прямо туди. Та ще хай моя дорога теща пiдшукає менi роботу, щоб я мiг перевестися. Надійко, ти читаєш мого листа i плачеш. Не треба, витри слiзки, все обiйшлося добре, ми ще проживемо до ста лiт, i донечка наша ненаглядна тебе переросте разiв у три “.
Скiльки треба мужностi, людяностi, любовi, щоб так спокiйно висловити своє останнє слово прощання. А в цей час виходить Указ Президiї Верховної Ради СРСР про присудження В.П.Правику за мужнiсть, героїзм i самовiдданiсть, виявленi пiд час лiквiдацiї аварiї на Чорнобильськiй АЕС, звання Героя Радянського Союзу. Посмертно.
Спогади Ігора Заплотінського, якому разом з іншими колегами з Київенерго довелося брати участь у ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС:

Про руду лисицю.
Ранок. Ліс, розрізаний стрічкою асфальту. По обидва боки дороги – застигла біла піна, яку навмисно наносили, щоб вітер не розносив радіоактивний пил. Це в “зоні”. Дорога порожня. Автомобіль, на якому ми їдемо на зміну, швидко рухається. Раптом водій гальмує і починає сигналити. Я побачив прямо посеред дороги руду лисицю: вона не бігла, навіть не йшла, а повзла – вона вмирала.
Це був початок липня 1986 р. Так я побачив вплив радіації на живе. Мене вразив контраст: на тлі чудового ранкового пейзажу – помираюча тварина.
Так, некерована радіація – страшне явище.

3 курйозів.
Перед штабом висів плакат про заборону куріння в умовах підвищеної радіації. У штабі було приміщення представників Міністерства охорони здоров’я, які були одягнені в традіційний лікарський одяг – білі халати (білі шапочки носили всі), і тому були помітні.
Без посмішки дивитися на них із сигаретами на фоні плаката було неможливо.

Про людей.
Люди працювали без перерви на відпочинок, навіть на сон. Вже майже 21 рік у мене перед очима стоїть один із тих проектантів, які розробляли проект саркофага,– неголений, очі червоні від втоми, голос охрип, він іде й на ходу щось креслить і одночасно рахує. Це було вранці, о 5-й ранку. За його словами, він вже не спав другу добу, і не тільки він: треба оперативно на місці зробити робочі виправлення, щоб не затримувати роботу будівельників.
Тимчасова посада чергового дозволила мені узагальнено побачити організаційну структуру і прекрасне керування величезним колективом, який боровся з наслідками аварії. Так, це був тимчасовий колектив: робота вахтова, приходили нові люди, і вони практично без підготовки ставали на місця тих, хто передав вахту.